Тридцять років тому, у двадцять років, я вийшла заміж, щоб втекти від суворої матері. Мені не терпілося довести свою незалежність, коли я зустріла Сашка.”Ми розділимо витрати на квартиру”, – заявив Сашко, – “ти нестимеш свої витрати, я – свої”.Я погодилася, бажаючи продемонструвати свої можливості.
Незабаром почалися суперечки.”Чому я маю платити за воду стільки ж, скільки й ти, якщо ти витрачаєш більше?”, – заперечив Саша.”Тоді ти маєш платити більше за їжу, раз ти більше їси”, – відповіла я.”Ти зламала чайник, ти й маєш за нього платити!” – Заперечив він.
“Він зламався, коли я ним користувалася, але це могло статися з кожним”, – боронилася я.Ми навіть сварилися через їжу: я ховала ласощі, а він знаходив і з’їдав їх. Через рік, зрозумівши, що від цього шлюбу більше мінусів, аніж плюсів, я його розірвала.Через роки Сашко знову з’явився як батько нареченого моєї дочки Тані. Він не змінився. На передвесільній вечері Саша запропонував:
“Треба розділити весільні витрати, якщо ти все одно не зможеш їх собі дозволити”.Почувши це і побачивши реакцію дочки, я втрутилася:”Думаю, весілля треба відкласти. Вони ще надто молоді”.Я відвезла Таню додому, розповіла їй свою історію та порадила подумати про те, до якої сім’ї вона входить. Я впевнена, що вона скасує весілля, не бажаючи пристосовуватися до незмінних звичок, що вже вкоренилися.