Коли ми з Василем одружилися, ми прагнули перевершити спосіб життя наших батьків і однолітків, уявляючи майбутнє, наповнене сімейним теплом і благополуччям.Проте здійснити цю мрію в Україні виявилось непросто, і Василь поїхав працювати за кордон. Коли він повернувся через чотири роки , обтяжений заощадженнями, він забув про жертви, які й я принесла за час його відсутності, але ми нарешті купили квартиру і розширили нашу сім’ю.
Незважаючи на всі ці здобутки, Василь жадав більшого. Після десяти років спільного життя він оголосив про своє бажання розпочати нове життя з кимось молодшим, залишивши мене з дітьми та квартирою.Наступні роки були важкими, я була зосереджена виключно на добробуті дітей та роботі, позбавлена будь-яких особистих прагнень до щастя.
Несподівано, у сорок років, у моє життя знову увійшло кохання з Іваном, що принесло радість і нову дочку. Зараз, через п’ятнадцять років, наша сім’я процвітає, поповнюючись онуками та взаємною підтримкою.Нещодавня звістка про смерть Василя, пояснена його пороками, змусила мене задуматися про свою емоційну реакцію.
Він залишив нас у пошуках кращого життя, але я не відчуваю смутку щодо його відходу. Незважаючи на те, що він пішов у гонитві за щастям, я задаюся питанням про його остаточне задоволення і розмірковую про свій власний шлях – життя, перебудоване на основі стійкості і знову набутого кохання, сумніваючись у цінності щастя, якого він домагався за наш рахунок.