Багато років пропрацювавши за кордоном, я добре заробляла, але часто сумувала за своїми дітьми та сім’єю, нагадуючи собі, що все це робиться заради їхнього благополуччя, оскільки ніхто інший цього не зробить. Минав час, робота з віком ставала все важчою, і я задумалася про повернення додому, тим більше, що мої діти вже обжилися у власних квартирах.
Нарешті повернувшись, я вклала зароблені гроші в ремонт своєї давно занедбаної квартири, відчуваючи радість від повернення на батьківщину. Однак мої діти, поглинені своїм життям, рідко відвідували мене і не дзвонили. Радісний привід з’явився, коли старша запросила мене на сімейні посиденьки, де я із задоволенням дізналася, як усі живуть.
Однак теплота зникла, коли дочка розповіла, що їй потрібна фінансова підтримка для відкриття свого салону. Мої діти запропонували мені знову повернутися за кордон, щоб попрацювати та дати їм цю фінансову можливість. Вражена, я спокійно пояснила, що моє здоров’я не дозволить мені більше працювати, але зрозуміла, що для них моя фінансова підтримка важливіша за мою присутність.
Моя відмова повернутися на роботу або віддати пенсійні заощадження призвела до хворобливого відчуження; спілкування звелося до простих фінансових запитів. У цьому суворому одкровенні я побачила, що мої діти незалежні і, схоже, більше зацікавлені в моєму багатстві, ніж у моєму добробуті, що змусило мене задуматися про справжню природу наших сімейних зв’язків.