Нашими весільними подарунками від батьків були старий будинок моєї бабусі та машина, яка дісталася чоловікові у спадок. Хоча ці подарунки були щедрими, вони не задовольнили нашу нагальну потребу в житлі. Переїзд у сільський будинок був неможливий, тому що я тільки-но починала свою кар’єру в місті, і тому ми зняли квартиру, на що йшла більша частина наших фінансів.
Щоб виправити нашу ситуацію, я вирішила продати успадкований будинок. Хоча за законом будинок належав мені, я заздалегідь повідомила батьків про свої наміри. Моя мати була вражена і скривджена, розцінивши моє рішення як зраду. Вона припускала, що я плекатиму і житиму в будинку, в якому вона сама виросла. Не звертаючи уваги на її заперечення, я продала будинок, а на виручені гроші ми купили квартиру в місті.
Перенесемося на 20 років уперед. Ми з чоловіком щасливі у шлюбі, ми маємо дорослого сина, і будуємо власний будинок за містом. Тим не менш, розрив між мною та моєю матір’ю, викликаний продажем будинку, зберігається. Незважаючи на мої спроби примиритися, запрошуючи її на свята та вітаючи з усіма її важливими подіями, вона продовжує мовчки злитися на мене.
Мені зараз за 40, а моїй матері – за 60, я усвідомлюю, що час нашого примирення минає. Однак її образа видається непереборною. Я здивована, як все виправити?! Її біль здається занадто глибоким, щоб пробачити мене, або, можливо, вона просто не хоче цього робити… я не знаю…