Останнім часом я та мій брат Роман рідко бачимося. Наші графіки, кар’єри та сім’ї займають більшу частину нашого часу. Але іноді, коли я заплющую очі, то поринаю у спогади про наше дитинство, проведене у дідуся в селі. “Пам’ятаєш, як ми з дідом вчилися ловити рибу на річці?” – запитав я Романа одного разу, коли в нас була рідкісна нагода зустрітися.
Роман посміхнувся: “Звичайно! Я завжди був найкращим рибалкою з нас двох.” “Тільки тому, що ти завжди підкидав камінці під мою вудку, щоб риба клюнула на твою!” – Заперечив я зі сміхом. Ми сміялися, згадуючи ці моменти. Щоліта ми приїжджали до дідуся та бабусі. Дні проходили на річці чи у саду, а вечори біля каміна в будинку.
“А пам’ятаєш запах бабусиних пиріжків?” – продовжив я. “Це було щось неймовірне!” “Так”, – погодився Роман. “Щранку я прокидався від цього запаху. І завжди сподівався, що бабуся спекла мої улюблені – з вишнею.” Ми обидва посміхалися. Ці моменти були для нас особливими і вони залишилися в нашій пам’яті на все життя. “Ти знаєш, мені часто шкода, що ми так рідко бачимося”, – сказав Роман.
“Ми так багато пережили разом, і я не хочу втрачати ці спогади.” “Я теж”, – погодився я. “Може, наступних вихідних ми зможемо з’їздити до села? Провести час разом, як у старі добрі часи?” Роман посміхнувся: “Звучить чудово. Я сумую за тим часом.” Ми розуміли, що наше дитинство давно минуло, і ми не можемо повернути ті часи. Але спогади про них завжди будуть з нами, нагадуючи про те, наскільки важливо цінувати моменти, проведені разом.