Наприкінці вересня, коли літо переливається золотим світлом, а осінь вже починає прокладати свій шлях золотим листям, історія Ганни та Семена отримала несподіваний поворот. Одруження, влаштоване їхніми батьками, стало для них обох випробуванням, яке вони прийняли з тяжким серцем. Ганна завжди знала, що її серце належить іншому, її давньому другу, з яким вона ділила найтаємніші мрії та надії. Але обставини та повага до волі батьків не дозволили їй піти за своїм серцем.
Семен, з іншого боку, був чоловіком честі та зобов’язань. Він прийняв Ганну в своє життя, знаючи про її нещасне кохання, і пообіцяв собі зробити все можливе, щоб забезпечити їй щастя, навіть якщо його власне серце залишиться порожнім. “Я знаю, що ти не вибирала мене, Ганно,” – одного разу почав Семен, коли вони сиділи на веранді, спостерігаючи за заходом сонця, – “але я пообіцяв собі і тобі, що зроблю все, щоб ти почувала себе щасливою.” Ганна подивилася на нього з вдячністю та смутком в очах.
“Я ціную твою доброту, Семене. Ти – справжній дру. Шкода, що серце не вибирає, кого любити.” Час минав, і хоча любові між ними так і не виникло, глибока повага і дружба стали основою їхніх відносин. Вони навчилися знаходити радість у дрібницях, у спільно проведеному часі, у тихих вечорах біля каміна та прогулянках по золотих лісах осені. Одного разу, прогулюючись парком, вони зустріли того самого давнього друга Ганни. Зустріч була короткою, але вона нагадала Ганні про молодість і мрії, які вона колись мала.
Семен помітив її погляд, сповнений ностальгії та тихого смутку. “Ти завжди будеш вільна робити те, що вважаєш за потрібне, Ганно,” – тихо сказав він їй після зустрічі. “Дякую, Семене,” – відповіла вона, посміхнувшись через сльози. “Але я вже знайшла те, що мені було потрібно.” Їхня історія не була історією великого кохання, зате вона була історією великої людської поваги та розуміння. Іноді щастя ховається не в пристрасному коханні, а в спокійному прийомі життя таким, яке воно є – з тими, хто поруч.