Чоловік Ольги Захарівни по мер у шістдесят два роки від хво роби. Вона залишилася шістдесятирічною вдо вою. Дочка, Іра, із чоловіком Сергієм усіма можливими способами підтримували її. Намагалися відвернути від важkих думок. Якось дочка запропонувала: – Мамочко, а переїдь жити до нас. Будинок наш великий, ми міцно стоїмо на ногах. І дітлахи зрадіють бабусі. Ну що тут тобі одною кукувати. Поїхали, га? І вмовила. Життя навколо Ольги Захарівни закрутилося. Не залишаючи часу та сил на rіркі думи. Якось, забираючи онуків зі школи, Ольга Захарівна прочитала оголошення “для тих, кому за 60”. Їх запрошували на вечір у кафе.
Суботнього вечора Іра побачила матір, ошатно одягнену і з макіяжем. – Мамуль, ти куди це чепуришся? – запитала здивована дочка. – Ірочко, забула попередити. Іду на вечірку для nенсіонерів у кафе. Хочу розважитися. Бо забігалася за онуками. – Вони ж без бабусі, без твоїх казок не спатимуть. – Ти прочитаєш! Збірник казок на тумбочці. А бабуся бере відгул, – весело сказала Ольга Захарівна. Мати повернулася пізно і наспівувала тихенько відому мелодію. Іра вже давно не бачила як мати сміється, а тут заспівала. Інтриrуюче… На цьому відвідуванні кафе Ольга Захарівна не зупинилась. Тепер вона відвідувала клуб увечері кожної суботи.
А Іра навпаки, позбулася суботніх посиденьок у барі із Сергієм та друзями… Якось, коли Іра вийшла зі спальні зустріти матір, що повернулася пізніше звичного з чергового відвідування свого клубу, та сказала: – Ірочко! Як здорово, що ти не спиш. Я маю щось тобі розповісти! Хотіла сказати завтра, вранці, але тепер вийшло краще… Я зустріла чоловіка. Старше за мене на рік. І рідна мені душа. Я не вірила, що це може бути. Я втратила надію бути коханою. Це так заворожує… Він добрий. Ось побачиш, тобі він сподобається. – Ольга Захарівна буквально іскрила щастям. Аж десяток років скинула. – Ми з Іваном запрошуємо вас усіх на наше одруження, – весело мовила мати обіймаючи приголомшену дочку. Будь-який, завжди і скрізь, у будь-якому віці має право на особисте щастя. Було, є і буде так.