Жити зі свекрухою, яка, незважаючи на свої 58 років, поводиться по-дитячому, було непросто. Вона не спілкується з сім’єю і не бере участі в домашніх справах, залишаючи мене справлятися з усім, поки я перебуваю в декретній відпустці. Незважаючи на те, що в нашому великому будинку достатньо місця, вона ізолює себе, віддаючи перевагу своїй компанії участі в житті сім’ї.
Вона проводить дні, затримуючись на роботі для спілкування, а після повернення додому не виявляє інтересу до сина чи онуків. Незважаючи на те, що наша сім’я намагається їсти разом і підтримувати чистоту, свекруха нехтує цими елементарними правилами ввічливості, залишаючи свій посуд скрізь і роблячи свій внесок у безладдя. Я висловлювала своє невдоволення чоловікові, але він ігнорує його, пояснюючи її поведінку втратою чоловіка.
Її байдужість поширюється не тільки на мене, а й на онуків, з якими вона рідко спілкується і не виявляє ласку, що суперечить моїм очікуванням від бабусі. Конфронтація з нею лише зміцнила її позицію, згідно з якою від мене, як від родички, очікується беззаперечне обслуговування, тоді як вона робить мінімальний внесок, незважаючи на те, що живе з нами під одним дахом.
Розмірковуючи про те, чи варто мовчки терпіти чи загострити проблему, я розриваюся між збереженням миру та відстоюванням своєї потреби у повазі та співпраці у нашому спільному будинку. Ситуація випробовує не тільки моє терпіння, а й почуття приналежності, оскільки я орієнтуюсь у житті з додатковою і “проблемною дитиною”.