Коли мені було вісім, моя мама поїхала до іншої країни на заробітки, а я залишилася з батьком. Тато довго не су мував, уже за кілька місяців привів додому Олену. Він мені так уявив ситуацію, ніби вони з мамою роз лучилися, і мене виховуватиме вже Олена. Сама Олена часто говорила, що мені з нею дуже пощастило, адже не всім виnадають такі дбайливі мачухи, яких не відрізниш від рідної матері. Проте з рідною матір’ю її порівняти не було за що, адже маму я не втра тила, просто жила вона фізично далеко.
Я знала, що мама хотіла забрати мене до себе, та й туди вона переїхала виключно за ради мене, адже зарnлати тата ніколи не вистачало. Як би мама цього не хотіла, вона все одно не могла забрати мене до себе, адже там, де вона жила, не було зайвого місця. Що б там не було, з мамою я завжди була на зв’язку. Вона постійно надсилала гроші на мої потреби, і, якби вона цього не робила, я навіть до інституту не могла б вступити. Час йшов. Я чекала, поки мама повернеться (а вона вже шукала квитки), щоб вийти за kоханого заміж.
Все йшло ідеально. Думаю, навіть описувати нашу з мамою зустріч не варто, бо й так нескладно її уявити. Потім я заваrітніла, і тут тато вирішив, що настав мій час показати свою подяку «своїй справжній мамі, яка весь цей час мене доглядала». Загалом, тато сказав, що мені треба назвати дочку ім’ям мачухи на знак подяки. Я ж вирішила назвати свою дитину так, як вважаю за потрібне саме я. Як би Олена не дбала про мене, у мене завжди була рідна мама, яка, незважаючи на відстань у кілька тисяч кілометрів між нами, завжди підтримувала мене і була поруч у найважчу хвилину.