Вже 25 років як я заміжня. За ці роки я так зму чилася. Жодного разу від чоловіка лагідного слова не почула. Він із столиці, а я із селища. Скільки пам пампам’ятаю себе, працюю на двох роботах, щоб забезпечити сім’ї ю. Сам чоловік сидить удома, мовляв, шукає роботу, але ніяк не знаходить. Коли я сkаржилася, він підій мав на мене руку. Я терпіла лише заради сіна. Незабаром син подорослішав, його життя налагодилося. Він вступивши до ВНЗ і почав працювати. Це було для мене свіжим ковтком повітря. Із чоловіком ми давно жили як сусіди. Він не знав, скільки я заробляю, а я почала інтенсивно відкладати на старість
Тільки я зуміла накопичити велику круглу суму — як дізналися, що чоловік серйозно хво рий. Лікарі говорили, що ймовірність того, що після ліkування його стан покращиться – дуже маленька. Але щоб підтримувати нормальну якість життя, потрібно було постійно приймати ліkи. За пару місяців я витратила на ліkування та ліkи усі свої заощадження. Я, звичайно, зробила все для нього, віддала свої гроші, але потім задумалася. Чи варто було заради цієї людини жерт вувати своїм майбутнім? Через нього я стра ждала стільки років. Єдиний промінець світла в моєму житті – це мій син. Він теж допомагає фінансово, дбає про батька. Мені так його шкода.
Батько за всі ці роки жодного разу нічого не подарував синові, навіть у дитинстві. Балувала сіна я. Намагалася купити йому машинки, і велосипед. А чоловік навіть міг з’їсти його печива. І після цього син зараз витрачає свої гроші на батька. А міг би будувати своє майбутнє. Наш із чоловіком шлюб-тільки на папері. Я не наважуюсь розлу читися, боюся реакції та засуд ження знайомих та родичів. І після цього вони можуть сказати, що я покинула його в складному становищі. А насправді я все ще відчуваю за нього відповідальність. Зроблю все, щоб максимально продовжити його життя. Знову пожертвую собою. Я не думаю кидати його, лише намагаюся врятуватися сама.