Вчора я їхала в автобусі до подруги, і трапилася одна історія дорогою, від якої я й досі не можу відійти. Одночасно автобус зупинився, і раптом я почула, як водій сказав комусь: – Ану виходь звідси! Зазначу, що він висловив думки не так невинно, як я написала. У хід пішла нецензурна лайка, якої я постаралася уникнути. Загалом я підійшла до дверей і побачила бабусю.
Я подумала, що водій не до неї з такими словами звертався, адже я не могла собі такого уявити, але він додав: – Ти або заплати за проїзд, або з речами на вихід! Я зрозуміла, в чому річ, допомогла бабусі піднятися до нас, кинула водієві його 20 гривень і подивилася на інших пасажирів, шукаючи в них хоч трохи співчуття, але всі дивилися у вікно так, ніби нічого не діялося. На місцях для пенсіонерів та людей з обмеженими можливостями сидів один хлопець у навушниках.
Його я і вигнала з місця одним простим: – Ану встань! Розсівся тут, чи бачите! Знаєте, тато мене виховав так, щоб я допомагала слабким і не кидала нікого у біді. Але це випадок зовсім не про це. Мені бо ляче від того, яке наше суспільство байдуже і безжальне. Чому ніхто раніше за мене не кинувся захищати бідну стареньку, яка всю дорогу мені дякувала і nлакала, що забула гаманець вдома… Не туди наше суспільство котиться, ох, не туди.