Синку мій, Антон, хоче одружитися. Начебто що тут такого, одружується і одружується. Час вже. Двадцять п’ять років хлопцю. Пори. Ось тільки серед багатьох і багатьох дівчаток, що оточують його, він вибрав жінку з дитиною. Я, звичайно, висловила йому своє невдоволення. Каюсь, можливо надто різко. Але ж і він в борrу не залишився. Сказав, що я теж вийшла заміж вже з дитиною. Тобто з ним. Знайшов, що порівнювати. Він же народився в законному шлюбі. Ми з батьком Антона розлу чилися, проживши разом два роки. Вдруге я вийшла заміж, коли синові було шість років. З другим чоловіком ми розлу чилися два місяці тому.
Я сама кинула його і пішла жити до сина. У мого Антона своя квартира, що дісталася в спадок від бабусі, матері його батька. І зараз мій син нарікає мені, що я теж вийшла заміж «з причепом»! Але ж не можна порівняти незрівняне. Я наро джувала будучи заміжня, а його Томка дитини наrуляла. Напевно сама не знає від кого. А тепер ми повинні цього ви родка виховувати, годувати — поїти, одягати?! Син мої слова сприйняв несхвально.
Сказати: — Раз ти не хочеш прийняти мою Тому, то жити в моїй квартирі не будеш. У моїй квартирі буде жити моя сім’я! Тобто, стороння жінка, з дитиною невідомого походження йому сім’я, а я чужа?! І де накажете мені жити? — Повертайся до себе додому! До свого чоловіка! — сказав мені Антон. А я цього бачити вже не можу! Набрид мені чоловік, до чортиків. У нього хворий шлунок, йому потрібна дієтична їжа. А я повинна мучи тися біля плити, варити йому різні корисні каші. Я-то сподівалася, що у сина проживу. Але і Антон мене проганяє. Мені, тепер, квартиру доведеться знімати. А це дорого. Я стільки не заробляю. Начебто і маю дві квартири, а жити мені немає де.