Цього року мені виповнилося 50. Останні 15 років я працювала та жила в Італії, на батьківщині була рідко, у свята. Коли син вступив до універу і переїхав до гуртожитку, я ще працювала фельдшером. Отримувала я надто мало для комфортного життя, тому коли мені одна пацієнтка запропонувала поїхати до Італії на підробітки, я погодилася. Батьки підтримали мене, а синові було без різниці – він і так жив у іншому місті. Я працювала, надсилала гроші батькам, а вони будували будиночок за ці гроші.
Мене все влаштовувало. 2 роки тому не стало моєї мами, а мій син вирішив одружитися. Я тоді повернулася на батьківщину, доnомогла синові організувати весілля, навіть сукню нареченій куnила я, адже у сватів коштів на це не було. Свій 50-й ювілей цього року я вирішила відзначити на батьківщині. Та й не стало синьйори, яку я доглядала, так що свою місію в Італії я вважала виконаною. Варто зазначити, що свій дім я вже після весілля сина віддала на користування. Тож коли я повернулася на батьківщину, почала жити з ними. Щодня я помічала, як холодно і без особливої любові до мене ставилася невістка. Вона навіть не віталася зі мною вранці, але я сподівалася, що вона просто звикає до мене.
У свій день народ ження я зрозуміла, що марних надій таїти не варто. Я була неприємна своїй невістці. На своє свято я запросила сватів, парочку подруг та й усе. Під час застілля до мене підійшла невістка і спитала, коли я збираюся назад до своєї Італії. Вона сказала жар тівливим тоном, напевно, щоб я не образилася. Я сказала, що там мені вже нічого робити, і пішла на кухню – оновлювати тарілки з салатами. Раптом я виnадково почула розмову невістки з мамою. – Рано раділи,- сказала невістка мамі,- вона, схоже, затримається надовго, рано нашу стару хату зносити. Треба ж… я 20 років свого життя витра тила на те, щоб збудувати своє гніздечко, а мої рідні все це обнулюють.