Міша прийшов зі школи сумний. Мама відразу зрозуміла-знову двійка. Перевірила щоденник. Так і є. Покликала на доnомогу чоловіка. Той зрозумів відразу все без слів. – За мною! – наказав він синові і пішов на кухню. – Ну, Михайле, розповідай, що з тобою відбувається?! – строго запитав він. – Адже ми з тобою разом вчимо уроки. Так чому ти отримуєш двійки кожен день?! У Михайла зморщилося обличчя. – Ні реви! Чоловіки не nлачуть! Вони відповідають за свої прови ни! – Еге.
– Ти мені, як чоловік чоловікові, можеш пояснити, чому двійки мало не щодня? – Постараюся. Справа в тому, тату… (K/KQ) – Чого ти замовк? Ну ж бо! Сміливіше! – Переді мною Маша сидить… – Що за Маша? – Тимохіна. – І що? Вона така велика, що дошку закриває? Так попроси вчительку пересадити. Які nроблеми? – Ні. Вона сама маленька. Але у неї така коса! – Яка? – здивувався батько. – Довга і пишна! По пояс! Ось. Я сиджу і дивлюся на цю косу. І нічого не бачу, і не чую. А вчителька мені двійки ставить.
– Так ось в чому справа… – батько насилу стримував посмішку, що рветься назовні. – Таак. Коси, вони такі. Чоловік згадав косу Світлани, своєї дружини… – Угу, – підтвердив син. – І як нам з тобою тепер бути? – подумав вголос батько. Син знизав плечима. – Ось як ми з тобою вчинимо, – сказав батько. – Ти повинен визначитися: або ти до закінчення школи будеш на косу Маші дивитися; або станеш відмінником, щоб Маша сама від тебе очей відвести не могла. Розумієш, про що я говорю? – Угу, – невпевнено угукнув Міша. – Гаразд, йди робити уроки… – Ну що? – запитала Світлана у чоловіка. – Заkохався. У косу спереду. – Твої гени, – посміхнулася дружина і обняла чоловіка.