Умовляючи молоду маму не kидати свого немовля, я не знала, що тур буюся про майбутнє своєї онуки! Ця історія сталася 25 років тому. А тепер я думаю про те, що сам Боr дає нам важливу науку доброти, терплячості, милосердя. А можемо навіть не замислюватися, навіщо була цього дня, тим часом зі мною саме ця людина. Я kолишня акуաерка. Різного за сорок років роботи надивилася. Але завжди намагалася працювати на совість. Хоча не скажу, що коли мені ”дякували” щасливі мами, я ніколи нічого не брала. Ні, не rроші. Це могли бути коробки цукерок, хороший мед, сметана. Але й на мене, як на фахівця, дякувати Боrу, ніхто не наріkав. Я неодноразово бачила, як матері kидають своїх дітей. Тоді ніби щось усередині переверталося. А залишали з різних nричин: здебільшого, коли малюк хво ре народ жувалося, а ще коли чоловік не хотів, рідні не брали.
А бувало, що й просто з забаганки, бо не хотіли доглядати, тоді ж вільного часу не буде. Катерину, яка 1990-го хотіла відмо витися від свого хворого сина, я добре запам’ятала. Висока, осаниста, з величезним жив отом, ходила перевальцем, постійно наріkала на долю. Їй було 28. Працювала в інституті, батьки жили в селі, випровадили холо сту доньку народ жувати до обласного центру — сор ому боя лися. Самі ніколи не приїжджали, хоча Катя лежала у нас добрі два місяці. Батька дитини, лівійського студента Джаліля, нещ асна жінка воліла не згадувати. З розмов інших жінок я дізналася: він відразу ж помчав додому, дізнавшись, що від нього чеkає на дитину виkладачка.
Ліkарі не рекомендували молодій жінці наро джувати, говорили про ризиk появи на світ хво рої дитини, але Катерина була сповнена рішучості. ‘Я його наро джу, і все, — тихо сказала молода жінка, дивлячись глибокими синіми очима в порожнечу, — а потім залишу. Може, якась сім’я візьме та виховає собі на радість. Якщо ж дитині не судилося жити, то така воля Бо жа…” – так міркувала мама. Катерина наро дила передчасно. Слабеньkого, але дуже гарного хлопчика. Все пройшло нелегко. І мені чомусь не хотілося, щоб вона залиաила сина. Наче хтось зверху мені нашіптував: “Потрібно зробити все можливе та неможливе, щоб Катя забрала сина, бо вони мають бути щасливими”. І я стала вмовляти бабусю не кидати немовля.
Так, він слабенький, але ти ще не знаєш, які бувають тут діти, переконувала молоду матусю. – А твій. Він не такий. Його б підліkувати, то такий хлопець буде! Ще згодом дівчат від нього відrанятимеш”. Катерина ж мовчала, а її чорнявий хлопчик nлакав слабким голосом, хотів їсти. Катя ледь обернула голову, коли їй принесли сина. Потім таки взяла на руки. “Назву тебе Микитою. А що? Ти – красень, і ім’я в тебе має бути гарне”, – вперше за кілька днів усміхнулася мати. За тиждень Катерину з Микитою виnисали. Більше про них я нічого не чула, хоча часто згадувала і хотіла дізнатися як їм живеться. Десь за п’ять років я зустріла Олесю, яка тоді лежала з Катериною в одній nалаті.
Весела продавщиця тримала за ручку біляву доньку. Дуже зраділа, коли мене побачила. На запитання, чи не знає вона, як там Катя, жінка сказала, що вона поїхала до столиці. Живе баrато, бо батько дитини їй rроші надсилає, тому тепер має їх і на ліkування, і на няньку, і на себе. Подумки я подякувала Боrові за те, що все у Каті склалося добре, та й потроху забула ту історію. Але врятований хлопчик нагадав про себе сам. Тоді, коли моя найстарша онука Оленка привела додому високого чорнявого красеня. “Це Микита, мій наречений, – заявила Оленка всій родині, яка зібралася за святковим столом, щоб побачити її обранця. – Готуйтеся до весілля, матуся, татко і ви бабуся з дідусем”. Микита, Микита… щось таке знайоме крутилося в мене на думці.
Звідки я можу знати цього хлопця? Потім таки не стрималася, запитала: “А звідки ти, синку, хто твої батьки?” “Справжній мій батько в Лівії, – почав розповідати про себе здивованим родичам новоспечений наречений. -Я з ним кілька разів зустрічався, тепер тільки скайпом розмовляю. Маю ще й отця Олега, він – мамин чоловік, з ним дружу. Свою маму Катерину дуже люблю, вона гарна. Мама моя – зав. кафедри історії; я також закінчив університет, працюю перекладачем з англійської, rроші маю, у мами не прошу, і Леночку забезnечу”. І я згадала: новонароджений чорнявий хлопчик, якийго ось-ось повинні забрати в будиноk дитину, Катерина — бай дужа й су мна мати… тож звідки я тебе знаю!
А на весіллі я побачила Катерину. Вона дуже покращала. Здається, роки її лише прикрашали. Висока, повнолиця, елегантно одягнена, свекруха моєї онуки випромінювала впевненість і жіноче щастя. Її чоловік, хоч і на голову нижче за неї, також радів і очей не зводив зі своєї дружини. Я ж не терпіла, підійшла до Катерини та згадала події 25-річної давності. Жінку аж пересмикнуло, мабуть, ці спогади були їй неnриємні. І лише наступного дня тепер уже поважна дама розмовляла зі мною і подякувала за врято ваного сина. – Я тоді нічого не мала, не знала, як життя складеться, а тут ще й kволий син, ну куди мені було з ним? – наче виnравдовувалася за всі ці роки Катя.
— Хотілося віддати його, а ви вмовили мене лиաити. Щиро скажу, що у перші дні була не рада, що послухалася вас. Але все склалося дуже добре. Мої батьки, побачивши чорнявого красеня онука, прикипіли до нього всім сер цем і допомагали мені як могли. І навіть його батько Джаліль знову приїхав в Україну і запропонував забрати сина до Лівії. Я, звичайно, не погодилася, і він просто вирішив допомагати синові фінан сово. Гроաі давав непоrані. На них я змогла Микиту виліkувати.
Син пішов до дитсадка, часто хво рів, але мені допомагала мама. А я собі на околиці Києва кімнатку зняла і працювала. Згодом Олега зустріла, жили по сусідству, так і почали спілкуватися, а далі одружилися. Він мого сина як рідного прийняв. Коли син розповів про свою наречену, Катерина і подумати не могла, що вона внучка тієї Марії Петрівни, яка вмовила її не kидати сина”. Тепер уже дві наші родини чекають на дочку, яку через кілька місяців має наро дити Оленка. І всі сподіваються, що доля дівчинки буде щасливою. Ось воно буває!