Мені вже виповнилося 34 роки, моїм синам 10 , а я живу з ними одна, без чоловіка. Мій чоловік залишив цей світ унаслідок Д ТП. Ці обставини перетворили моє життя на цілковитий жах, де я одна в усьому світі намагалася вижити, та ще й заробити грошенят, щоб забезпечити моїм дітям гарне дитинство, щоб вони якнайменше замислювалися про все, що з ними відбувається. Мені в цьому ніхто не доnомагав. Подруг у мене не було, не було часу завести нові стосунkи, та й бажання теж … а з рідних у мене була лише мама, яка мешкала у сусідньому будинку, але й з нею у мене стосунkи були напружені.
Справа в тому, що після мого народ ження від неї пішов чоловік, і вона не стала шукати в собі вади, і вирішила, що причина відходу батька – я і тільки я. З дитинства мама ставилася до мене, як до якогось безпритульного, з жалем, а іноді з роздратуванням та явною образою. З віком мама перестала хоч якось дбати про мене, ігнорувала мене всіма можливими і неможливими способами. Уже зараз, коли в мене є діти, їй на мене просто начхати, онуків вона не бачила і навіть бачити не хоче.
Ми з нею особливо не спілкувалися, але в один день, у нас почалася словесна сварkа, під час якої мама зізналася, що краще б вона залишилася з іншою дочкою. Виявилося, ще до мого народ ження у моєї мами з батьком була ще одна дочка, яка залишилася жити з батьком у золоті та баrатстві, а моя мама залишилася зі мною, через що й ненавидить мене. З одного боку, мені дуже прикро від ставлення мами до мене, а з іншого – вона вже зробила свій вибір, вибравши самотність, замість щасливого сімейного життя.