Сімейні збори, на яких мав обговорюватися догляд за хворою сестрою Вікою, не відбулися, тому що у кожного були свої труднощі. Сестри ледве могли виділити тисячу гривень, а брати, розділені кордоном, залишалися без зв’язку. У дитинстві Віка була опорою нашої родини. Після смерті матері, коли їй було всього 15 років, вона все робила сама: годувала нас, стежила за чистотою та доглядом. Вона навіть пожертвувала своїм шлюбом, щоб продовжувати утримувати нас, а пізніше фінансово допомагала мені навчатися в медичному інституті та організувала весілля та подальше життя нашої молодшої сестри Христини.
Незважаючи на те, що нас розкидало по всьому світу, ми залишалися дружною сім’єю, щорічно збираючись у нашому старому будинку і відчуваючи себе непереможними разом.
Але недавнє повернення Віки з Італії показало її виснажений стан, що й послужило поштовхом до нинішньої сімейної кризи.”Слухай, поїдь до Віки, хоча б просто допоможи з поштою”, – умовляла по телефону моя сестра Христина.”Це ж 120 кілометрів!”, – запротестувала я, наголошуючи на недоцільності поїздки з урахуванням моєї вагітності та надмірної опіки чоловіка.
На сімейній раді ми так і не змогли знайти рішення щодо догляду за Вікою, а фінансові та логістичні відмовки все не закінчувалися. Я запропонувала перевезти її до моєї трикімнатної квартири, але там не вистачало місця.
Розчарована відсутністю консенсусу та тягарем, який, здавалося, покладався на мене через моє сусідство, я вирішила відступити.”З мене вистачить бути організатором”, – вирішила я, плануючи зробити фінансовий внесок, але відмовляючись перевантажувати себе відповідальністю поодинці.Як би ви поставилися до цієї ситуації? Думаєте все так, як мало бути?