“Петрівно! Біжи, донька повернулася!”, – схвильовано кричала сусідка.”Поліно, доню! Сонце моє!”, – Вигукнула Петрівна, хапаючись за серце.Полінка, яка завжди була шибеником, росла без батька, що відбилося в її сміливих, нестандартних вчинках. Після школи вона влаштувалась у геологічну експедицію кухарем, бажаючи вирватися з маленького містечка.
“Не хвилюйся, мамо! Мені потрібно побачити світ”, – сказала Полінка, обіймаючи маму на прощання, – “я писатиму, обіцяю”.Але після цього Полінка зникла. Експедиція повернулася без неї, і, незважаючи на спроби Петрівни знайти її, минули роки, а від неї не було жодних звісток. І ось через двадцять років Полінка повернулася.
“Мамо, вибач мені. Життя було важке. Я була в експедиціях одна за одною. Слухай, це Анька, твоя внучка”, – пояснила Полінка відстороненим тоном, – “її батько не хоче нас брати до себе. Я думала про дитячий будинок, але не змогла… Я залишу її в тебе, якщо ти погодишся, а інакше віддам до притулку…”.
“Ти нічому так і не навчилася!”, – різко відповіла Петрівна, – “залиш Аньку зі мною. Куди далі?””У море. Готуватиму на кораблі і посилатиму тобі гроші”, – відповіла Полінка і ненадовго затрималася вдома, а потім знову поїхала.П’ять років Полінка надсилала гроші, що приносило Петрівні радість, але не через кошти, а як знак того, що Полінка ще десь є. Зрештою, гроші перестали приходити.
“Онучко, у тебе математика добре виходить. Подумай про економіку”, – запропонувала Аньці Петрівна багато років по тому.”Ні, бабусю. Мені потрібно вчитися, але я тебе не кину. Я думаю стати провідником поїзда. Поїздки будуть короткі, мене приймуть без освіти і без досвіду роботи…”, – запевнила її Анька.Анька справді стала провідницею і у свої вихідні приїжджала до Петрівни з подарунками.Сидячи на ганку, Петрівна чекала, вдячна за дбайливу онучку на тлі спогадів про відсутнього чоловіка та невловиму дочку.