3 роки тому, одного дощового вечора, я стояла на автобусній зупинці, чекаючи транспорту після довгого та виснажливого робочого дня. Раптом тишу ночі порушив писк маленького рудого кошеня, яке, помітивши мене, стрибнуло мені на коліна, як тільки я сіла на лаву. Змучена робочим днем, я просто погладила його, не маючи сил пограти, а кошеня, муркочучи, затишно влаштувалося на мені.
Коли автобус прибув, я інстинктивно взяла кошеня з собою, незважаючи на те, що спочатку не збиралася заирати його додому. У той момент здавалося, що залишити його на зупинці буде злочином. В автобусі муркотіння кошеня тільки посилилося, начебто він зрозумів, що його везуть у новий будинок.
Після прибуття в мою квартиру кошеня стало весело досліджувати своє нове оточення зі звичною легкістю. Сьогодні це кошеня виросло і перетворилося на дорослу кішку, відому своїми пустотливими витівками, такими як ховання в шафах, створення невеликого хаосу на кухні та наполягання на ранній ранковій увазі.
Незважаючи на ці витівки, моя прихильність до цього несподіваного супутника просто безмежна. Дивно навіть уявляти, що імпульсивне рішення принести кошеня додому наповнило моє життя радістю, щастям та почуттям приналежності.