Я завжди була готова допомогти своїй сусідці, Марині. Вона неодноразово зверталася до мене за дрібницями: то сіль позичити, то цукор, іноді інші продукти. Я ніколи не надавала цьому значення, адже що може бути простіше за сусідську допомогу? Але одного разу сталося так, що в мене закінчився цукор. “Нічого страшного,” – подумала я, – “Марина напевно допоможе.” Я пішла до неї та попросила трохи цукру.
Марина, не зволікаючи, наповнила маленьку склянку цукром і вручила мені її разом із папірцем. “Дякую, Марино, ти мене врятувала,” – сказала я, не дивлячись на папірець, припускаючи, що це, можливо, записка з якимось рецептом або просто замітка. Але коли я повернулася додому і розгорнула папірець, то не могла повірити своїм очам. На ній було написано ціну за цукор! Мені було так ніяково, що я не знала, як реагувати.
Я ніколи не думала про допомогу як угоду. Наступного дня я не втрималася і спитала Марину: “Марино, вчора ти дала мені рахунок за цукор. Ти серйозно?” Вона безтурботно відповіла: “Ну, звичайно. Все повинно мати ціну, навіть між сусідами.” Я відчула суміш здивування та розчарування. “Але я завжди допомагала тобі, не чекаючи нічого натомість,” – сказала я, намагаючись зрозуміти її логіку.
“Це було твоє рішення. А я волію тримати все чітко і ясно”, – пояснила вона. Після цієї розмови я усвідомила, що люди мають різні погляди на сусідську допомогу і дружбу. Це був важливий урок для мене: не завжди те, що здається природною добротою і готовністю допомогти, сприймається так само іншими…