Мілена завжди відчувала прогалину у своєму житті. Мати ніколи не говорила про її батька, і в душі дівчини закралася думка, що він просто покинув їх. Проте, в один нічим не примітний день, нишпорячи по горищу, Мілена виявила стару скриньку, в якій лежав лист на жовтому від часу папері. “Дорога Мілено,” – так починався лист. – “Якщо ти читаєш це, значить, я вже далеко. Я хочу, щоб ти знала, що я ніколи не відмовлявся від тебе чи твоєї матері.”
Мілена, насилу стримуючи сльози, продовжувала читати. Від її батька йшли слова кохання, каяття та образи. Він писав про те, що він мав серйозну хворобу, і він не хотів, щоб вона і її мати страждали, бачачи його згасання. Він вирішив піти, щоб вони могли розпочати нове життя без болю та прикрості. “Я завжди буду з тобою, моя люба дочко, навіть якщо ти мене не бачитимеш”, – цими словами закінчувався лист. Мілена не могла стримати сліз.
Вона зрозуміла, що її батько справді любив її, і його рішення було викликане лише бажанням захистити її від страждань. Увечері вона показала листа своїй матері. Вони сіли на диван, і мати почала розповідати про те, як вони зустрілися, якою він був людиною і як складно було прийняти його рішення. “Мамо, чому ти ніколи не розповідала мені про нього?” – Запитала Мілена.
Мати зітхнула: “Я думала, що так буде простіше. Я не хотіла, щоб ти страждала, знаючи правду.” Вони обнялися, і в той момент між ними виник особливий зв’язок. Завдяки цьому листу Мілена зрозуміла, що її батько завжди був поруч, хоч вона його й не бачила. І хоча їй було боляче усвідомлювати втрату, але вона була вдячна за можливість дізнатися правду.