У студентські роки я винаймала невелику квартиру в старому будинку. Але головна перевага цієї квартири була не всередині, а на верхівці будівлі. Дах цього будинку виявився ідеальним місцем для проведення тихих вечорів на самоті, насолоджуючись видом на захід сонця. Якось, після особливо втомливого дня, я вирішила піднятися на дах і в черговий раз насолодитися красою міського заходу сонця. Але, на мій подив, місце вже було зайняте.
На краю даху, сидячи на старому килимку, юнак грав на гітарі. “Привіт”, – сказав він, повернувшись до мене. “Сподіваюся, я не зайняв твоє улюблене місце?” “Ні, звичайно”, – посміхнулася я. “Я просто не очікувала побачити тут когось ще.” Ми почали розмовляти. Його звали Віктор. Він тільки-но переїхав у цей будинок і, як і я, виявив дах як чудове місце для відпочинку.
Віктор виявився цікавим співрозмовником. Він розповів мені про свої подорожі, про музику, яку він любить, про свої мрії. Ми обмінювалися історіями про студентське життя, сміялися зі смішних випадків і просто насолоджувалися компанією один одного. З того вечора ми часто зустрічалися на даху. Ці побачення стали нашим маленьким притулком від метушні міста.
Ми обговорювали книги, слухали музику, іноді просто мовчки дивилися на захід сонця. Якось Віктор приніс із собою пляшку вина. “За здоров’я”, – сказав він, піднімаючи келих. “За наші зустрічі на даху та за те, що ми знайшли один одного.” З того часу наша дружба стала ще міцнішою. Ми проводили все більше часу разом, дізнаючись один про одного все більше і краще.
І ось, несподівано для обох, наша дружба переросла на щось більше. Через півроку, коли ми були на тому ж даху і дивилися на захід сонця, Віктор раптом став на одне коліно і зробив мені пропозицію. Звичайно, я вигукнула “так”. Наша історія почалася на даху – і я сподіваюся, що вона триватиме ще довгі роки.