Квартира Олі нагадувала святилище, присвячене її колишньому коханню Василю. Куди не глянь – скрізь були нагадування про нього. Вона сподівалася, що він повернеться, адже він поїхав так раптово, запропонувавши їм пожити окремо. Незважаючи на їхні недавні сварки, Оля вважала, що такі шорсткості лише зміцнюють кохання. Спочатку їхня розлука здавалася терпимою.
Вони обмінювалися ніжними повідомленнями, і Оля насолоджувалася своєю новою свободою. Але в міру того, як дні перетворювалися на тижні, спілкування Василя скорочувалося. Потім його номер став недоступним. Хоча вона могла б розшукати його через спільні контакти чи соціальні мережі, Оля вважала за краще чекати, вірячи, що він повернеться.
Її будинок перетворився на капсулу часу: всі речі Василя залишилися недоторканими. Подруги вмовляли її рухатись далі, і вона справді намагалася зустрічатися з іншими чоловіками. Однак спогади про Василя, втілені у його речах, утримували її від серйозних кроків. Якось Василь таки зателефонував. Не вірячи своєму щастю, Оля причепурилася, сподіваючись на возз’єднання.
Але щойно Василь переступив поріг – то одразу приголомшив її новиною: він одружується… Оля зачинила двері, нарешті готова позбавити свій простір від присутності Василя. Все, що він залишив після себе, було викинуто на смітник, включаючи його улюблену гітару. Коли речі Василя зникли, Оля відчула, як у неї наче гора з плечей впала. Її будинок, колись наповнений спогадами, тепер здавався відкритим та сповненим потенціалу. З оновленим почуттям свободи вона зрозуміла, що готова до нового старту та нових відносин.