Сніжана розмовляла телефоном, коли до стійки підійшов чоловік. “Здрастуйте, я забронював номер”, – сказав він. “Добрий день”, – відповіла Сніжана, крадькома глянувши на нього; його обличчя було знайомим, – “можна дізнатися ваше прізвище?” “Бондаренко”. Коли Сніжана зазирнула у комп’ютер, чоловік поцікавився: “Вибачте, ви ж Сніжана, вірно?”.
“Так”, – відповіла вона спантеличено, – “ми знайомі?” Чоловік усміхнувся. “Мені здалося, що я вас дізнався. Ми були однокласниками, Дорофій Бондаренко”. “Дорофею! Скільки років, скільки зим!”, – Вигукнула Сніжана. “Двадцять п’ять років”, – підтвердив він. Вони недовго побалакали. У Дорофія не було родичів у місті, і він запропонував зустрітися за філіжанкою кави після її зміни.
Сніжана згадала школу та їхню першу зустріч на уроці алгебри, свою мовчазну прихильність до Дорофія та їхнє мінімальне спілкування. Після випускного Дорофій зник, поїхавши за кордон. Через роки вони зненацька зустрілися на її робочому місці. Після їхньої зустрічі Сніжана запланувала зустріч випускників, яку підтримав її чоловік.
Захід пройшов у душевній обстановці, на ньому знову зустрілися старі друзі, а Дорофій розповів про своє відкладене одруження через тривале перше кохання. Після цього Сніжана та Дорофій прогулялися під нічним небом. Вдома Сніжана виявила старий любовний лист від Дорофія, в якому він розкривав свої приховані почуття зі шкільних часів, розбурхуючи старі емоції і залишаючи питання про його нинішні наміри, над якими вона розмірковує на тлі свого життя.