Ми з сином перестали спілкуватися невдовзі після його розлучення. Все через те, що я вважала і вважаю, що у руйнуванні сім’ї винен він і лише він. Справа в тому, що Анна, колишня мого Андрія, дівчина з амбіціями, націлена на кар’єру. А син хотів, щоб вона сиділа вдома та займалася господарством. А після народження у них дочки, коли чоловік усю свою любов дарував дочці, Анна не витримала і пішла від нього, залишивши дочку з батьком.
Я була дуже зла на сина, лаялася на нього, вимагала, щоб він повернув дружину. Але син вирішив, що йому і з дівчинкою добре, тому обірвав усі зв’язки не лише з колишньою, а й зі мною. Благо з онукою дозволяв зустрічатися. Я приходила, забирала дівчинку, гуляла з нею, потім відводила до батька та поверталася додому. Із сином ми не розмовляли. Взагалі. Якось Андрій привіз до мене дівчинку. Обійняв мене, потім сказав, що їде у відрядження і попросив доглянути онуку.
Привіз три сумки її речей. Попрощавшись із дочкою та зі мною, він пішов. Розкладаючи речі, я побачила медичну картку дівчинки та інші документи. – Катенько, а тато не сказав, коли він приїде? – Запитала внучку. – Він не приїде, бабусю, – сказала, плачучи, дівчинко. – У нього кістки хворі. Він сказав, що незабаром зникне зовсім. Я одразу зателефонувала синові. – Мамо, не такий страшний біс, як його малюють.
Мене направляють до Німеччини на лікування. Кажуть, що за два місяці виправлять моє здоров’я, — сказав мені син. Напевно – це жахливо так говорити, але завдяки хворобі син змушений був звернутися до мене. Ми з онукою живемо разом. Щодня я, відвівши онуку в садок, приходжу до церкви, ставлю свічку і молюся за здоров’я сина, а ввечері ми з Катею дзвонимо батькові. З нетерпінням чекаємо на його повернення і возз’єднання нашої родини.