Василина сиділа в кімнаті і нещадно розмазувала по обличчю свій весільний макіяж, розбавляючи сльо зами. Весілля мало початися, а наречений зник. Змився кудись з іншою сільською дівкою. Вася ревіла і переживала більше не про втрату kоханого (мужиків у світі баrато, а кабелів ще більше, якщо поскакав цей, знайде іншого, не велика біда) , а про ганьбу, яка , безсумнівно , переслідуватиме її до кінця життя.
Односельці вічно пригадуватимуть, що від неї втік наречений просто на весіллі. Вона від цього не відмиється. Мати нареченої, побачивши її, спохмурніла. -Вася, візьми себе в руки і приведи себе в порядок. Я щось придумаю. Весілля відбудеться. -Мамо, ти не розумієш, – ревела в три струмки Вася, -Мене ж заклюють. Я так не можу жити. Ольга Петрівна закотила очі. -Вася, заткнися і приведи обличчя в порядок. Довелося вліпити ляпас, щоб на слова звернули увагу. Ольга Петрівна після цього вийшла з дому, сіла до машини сусіда та попросила відвезти її на вокзал.
Там підійшла до хлопця якогось та запропонувала заплатити, якщо він зіграє роль нареченого на весіллі. Хлопець дал згоду. Весілля відбулося. Ніхто підміни і не помітив, мало хто з родичів бачив хлопця Васі. Було див ним лише те, що родичів із боку нареченого немає. Але щоб пояснити це, вигадали легенду, що він сирота. Михайло роль нареченого зіграв дуже натурально. Наречену міцно обіймав, усміхався, танцював із задоволенням. Вони домовилися роз лучитися потім швидkо, але після весілля Мишко відмовився. Він вирішив познайомитись із Васею ближче. А потім вони стали справжньою родиною.