Я ніколи не думала, що мені доведеться працювати, бо мій чоловік Анатолій добре забезпечував нас. Ми були шановною родиною у нашому селі, жили у кращому будинку та плекали нашого сина Володимира.Коли Анатолія не стало, я була спустошена. Переповнена горем, я поїхала до своєї сестри Карини до Італії. Вдома Анатолій справлявся з усім, навіть з такими простими справами, як оплата рахунків за електрику, чого я так і не навчилася робити.
У ці лихоліття Володимир і його дружина були моєю опорою. Проте, впоравшись з практичними проблемами, пов’язаними з відсутністю Анатолія, Володимир переконав мене передати будинок та всі обов’язки йому, запевняючи, що так буде краще, оскільки зрештою він усе успадкує.Після передачі будинку Карина запропонувала мені приїхати до неї до Італії, але не для роботи, а для відновлення після важкого періоду життя. Володимир також підтримав цю ідею, запевнивши, що мені працювати більше не потрібно.
Спочатку я проводила дні, відпочиваючи та оглядаючи пам’ятки. Але, спілкуючись з іншими експатріантами, я вирішила спробувати працювати, вибираючи прибирання, а не догляд, щоб зберегти певну свободу. Я сама керувала своїми витратами, але мало що відкладала.Через два роки новини з дому змусили мене здригнутися: Володимир планував розлучитися з дружиною заради іншої жінки, яка була вагітна. Я поспішила повернутись, сподіваючись примиритися з ситуацією, але була вигнана Володимиром, який тепер претендував на будинок для своєї нової родини.
Ображена і зраджена, я обмірковувала пораду Карини повернутися до Італії вже на постійній основі та заробляти на власну квартиру. Невдячність сина обернулася суворим уроком довіри.