У 52 роки я овдовіла, втративши чоловіка, і тепер зустрічаюся з одруженим уже 7 років. Наш зв’язок глибокий і щирий, але він затьмарений нерозв’язною дилемою. Він не може покинути свою дружину – дочку впливової людини в нашому місті, стан якого тісно пов’язаний з їхнім шлюбом. Якось, на нашій таємній зустрічі у затишному кафе, ми обговорювали наше майбутнє.
“Я так хочу бути з тобою,” – зізнався він, його очі іскрилися відчаєм, – “але я боюся, що втрачу все. Все наше майно записано на мою дружину.” “Я розумію,” – відповіла я, намагаючись приховати свій біль, – “але як довго ми можемо так жити? Наше таємне щастя – це постійне випробування.” Ми знали про складність ситуації, в якій опинилися.
Моя любов до нього була непохитною, але я не могла вимагати, щоб він ризикував усім заради нас. “Мені так важко,” – прошепотів він, беручи мене за руки. “Я не хочу тебе втрачати, але і моє життя перетвориться на хаос, якщо я піду від неї.” Ми розмовляли до пізнього вечора, зважуючи кожну можливість, але так і не знайшли рішення.
Повернувшись додому, я лежала в ліжку, дивлячись у темряву і розмірковуючи про все. Моя любов до нього здавалася нескінченною, як і мій біль від усвідомлення, що ми, можливо, ніколи не будемо разом. Що робити, якщо серце не піддається розуму? Це питання мучило мене ночами. Не можу ж я наказати своєму серцю перестати його любити, та й не можу вимагати від нього рішень, які можуть зруйнувати його життя.