У 54 роки, після довгих років роботи в Італії, я повернулася додому, мріючи про спокійну і безбідну старість. За роки моєї відсутності я регулярно відправляла гроші додому, довіряючи управління ними синові та його дружині, сподіваючись, що вони дбайливо ставляться до цих коштів. Але реальність перевершила мої найгірші побоювання…
Повернувшись, я була приголомшена. Виявилося, що мої накопичення було витрачено. Син та його дружина жили в розкоші, не замислюючись про майбутнє. Коли я зіткнулася з ними, вони поводилися так, ніби нічого страшного не сталося. “Як ви могли так вчинити? Я ж довіряла вам!” – Вигукнула я в розмові з ними. “Мамо, ми ж знали, що ти повернешся з великими грошима,” – недбало відповів син, наче це було виправданням. Таке ставлення здивувало мене.
І тоді я вирішила діяти рішуче. Якось, коли їх не було вдома, я зібрала всі їхні речі та виставила їх за двері. Мені треба було показати, що така безвідповідальність і недбале ставлення до чужої праці не залишаться без наслідків. Коли вони повернулися і виявили свої речі на вулиці, то, природно, були люті. “Що це означає, мамо?!” – крикнув син, стоячи біля порога.
“Це означає, що вам час вчитися жити самостійно і цінувати працю. Ви повинні зрозуміти, яке це – витрачати зароблені чужою працею і потом гроші,” – відповіла я твердо. Це було одне з найважчих рішень у моєму житті, але я розуміла, що необхідно вжити жорстких заходів, щоб вони усвідомили серйозність своїх дій і навчилися відповідати за своє життя.