Повертаючись додому щодня після університетських лекцій, я помічала одну й ту саму молоду людину біля входу в метро. Він грав на гітарі, а його музика приносила радість перехожим. Він був досить талановитим, але я ніколи не зупинялася, щоби послухати його довше. Одного разу, після особливо складного і втомливого дня, коли я була на межі сліз, і йшла повз нього, він раптом почав грати мелодію з мого дитинства – пісню з мультфільму “Крихітка Єнот”.
Це було так несподівано і зворушливо , що я зупинилася. “Ти знаєш цю пісню?” – Він усміхнувся мені. “Так, це один із моїх улюблених мультфільмів”, – відповіла я, глибоко зітхнувши. “Я помітив, що ти сумуєш, і вирішив підняти тобі настрій”, – сказав він, не припиняючи грати. Після виступу ми розмовляли. Його звали Олексій. Він розповів мені, що грає на гітарі з дитинства, і що музика для нього – не просто хобі, а спосіб висловити свої почуття та поділитися ними з оточуючими.
З того часу я почала зупинятися біля нього частіше. Ми обмінювалися музичними враженнями, розповідали один одному про свої дні, ділилися новинами та просто насолоджувалися компанією один одного. Якось, повертаючись додому, я побачила, що Олексій не один. Він грав на гітарі, а поряд з ним стояла дівчинка років п’яти та співала. То була його молодша сестра. Вона приїхала до нього на канікули, і він вирішив показати їй, як він заробляє на життя.
З того часу наша дружба стала ще міцнішою. Ми проводили все більше часу разом, дізнаючись один одного все краще і краще. А нещодавно, несподівано для обох, наша дружба переросла у щось більше. Через кілька років, стоячи біля того ж входу в метро, де ми вперше зустрілися, Олексій зробив мені пропозицію. І, звичайно, я сказала “так”. Музика поєднала наші серця, і тепер вона звучить у кожному моменті нашого спільного життя.